Сергій Ковалець - доволі досвідчений футболіст, котрий захищав кольори не одного вітчизняного клубу. Спробував він і закордонний "кусень хліба". Сергій неодноразово допомагав своїм командам посідати досить високі місця у турнірній таблиці чемпіонату. Вже другий сезон футболіст проводить у київській "Оболоні", з якою розраховує не пасти задніх у нинішній першості України.

       - Сергію, як ви прийшли у футбол?
       - Починав із звичайної ДЮСШ у Красилові. Віктор Безредін та Яків Горбачов були моїми першими футбольними наставниками. До речі, дитинство згадую із неабияким трепетом. У той час дитина в суспільстві була на першому місці. Вона відчувала, що про неї турбуються. Нині, на жаль, ситуація трохи інша. Про розвиток дитячого футболу на належному рівні дбають хіба що у столиці, а в регіонах, маленьких містечках позитивних зрушень зовсім мало... Тоді ж можливостей проявити себе було значно більше. Так, ще юнаком я виступав у складі дорослої красилівської команди на першості області. Шістнадцятирічним грав за хмельницьке "Поділля", де тренером тоді був Мирон Маркевич.
       Далі - служба в армії і виступи за бердичівську "Зірку" під керівництвом Мілана Бальчоса. Саме у цій команді пройшов справжню школу виживання. Тут я дізнався, що таке "дідівщина". У тому далекому 1986 році відчув, що можу й хочу грати у футбол.
       - Після виступів за "Зірку" були запрошення з інших клубів?
       - Так, одразу дві команди зацікавились моїми послугами. Це - вінницька "Нива" та хмельницьке "Поділля". Обрав без вагань свою рідну команду з Хмельницького, де вже довелось виступати один рік. Вчинити інакше просто не міг і не бажав, адже вболівальники "Поділля" тоді шалено підтримували мене, хотіли бачити лише у своїй команді.
       - З приємністю згадуєте той період життя?
       - Звичайно, виступати вдома - неабияке щастя. Вболівальницький запал передається тобі і, забувши про втому й усе на світі, мчиш до воріт суперника... Хочеш подарувати людям радість.
       - Але ви залишили "Поділля"?
       - Надійшли пропозиції з клубів вищого рівня. Спочатку дніпропетровське "Дніпро" хотів бачити мене у своєму складі, а потім зацікавленість виявило київське "Динамо". Як сьогодні, пам`ятаю той день - 20 жовтня 1989 року, коли Олег Базилевич запропонував мені виступати за столичну команду. Цілу ніч ми з ним говорили, а вранці я остаточно вирішив їхати до Києва.
       - Тоді "Динамо" тренував Лобановський...
       - Так, приїхавши на базу, я одразу зустрівся з Валерієм Васильовичем. Вже тоді він сказав, що все залежатиме від мене. Якщо працюватиму - буду грати в "основі". Метр дотримав слова... Валерій Васильович - Людина з великої літери. Не вистачає теплих слів, аби розповісти про нього. Найбільше Лобановський цінував людські якості, а потім вже - здібності на футбольному полі. Тому й досягав неймовірних успіхів із своєю командою. На жаль, 1991 року Валерій Васильович залишив "Динамо"...
       - Ви ж продовжили свої виступи за киян?
       - Так, грав у складі динамівців до 1995 року. Хочу відзначити, що Йожеф Йожефович Сабо створив дуже хорошу, боєздатну команду. Ми обігрували "Спартак" у Лізі чемпіонів, на жаль, не поталанило з "Баварією"...
       - Чому залишили "Динамо"?
       - 1995 року команду очолив Онищенко - людина молода, що не мала досвіду у тренерській діяльності. Саме відбувалось становлення команди. Наставникові було досить нелегко згуртувати колектив, що саме почав ділитися на окремі невеличкі групи...
       - Ви пішли до "Дніпра"?
       - Так, на рік уклав контракт із дніпропетровцями. Наставником команди тоді був Бернд Штанге - людина вимоглива і цілеспрямована. З ним ми завоювали бронзові медалі, грали у фіналі Кубка України.
       Штанге пропагував футбол західного зразка. Якось трапилась доволі цікава ситуація. Як належить, приїжджаємо командою на збір. Виходимо з автобуса, а Штанге здивовано: "А де ж ваші дружини, діти?" Ми з хлопцями лише перезирнулись. Що не кажіть, а з сім`ями не тренувались ніколи. А він продовжує: "Рідні мають бачити, як їхній батько, брат чи чоловік заробляє гроші". І в цьому я з ним згоден на всі сто відсотків. Вже наступного тренування дружини спостерігали за нами з трибун стадіону, а діти ганяли м`яча на майданчику неподалік нас. У такій теплій атмосфері хочеться працювати, тішити рідних. Стосунки у сім`ї налагоджуються, адже дружина бачить, що робить чоловік, та й діти не тиняються без діла. Одним словом, працювати з Штанге було дуже приємно.
       - Але ви залишили "Дніпро"...
       - Так, закінчився термін моєї угоди з клубом і довелось шукати нове місце роботи. Одеський "Чорноморець" запропонував працевлаштуватись, і я без вагань погодився. Тоді керманичем команди був Леонід Буряк - досить відома постать в українському футболі. Йому вдалося сформувати цілком боєздатний колектив, що "псував нерви" лідерам вітчизняного чемпіонату. На жаль, фінансові труднощі не обминули команду...

       - Ви поїхали з Одеси?
       - Так, моїм наступним місцем роботи стала Голландія. Уклав однорічний контракт із клубом "Твенте". Той період життя можна назвати безтурботним. Клуб створював належні умови праці, робив усе, аби футболіст повністю віддавався грі, тобто проблема із житлом вирішувалась автоматично. Ти був впевнений у завтрашньому дні.
       - Сім'я теж переїхала до Голландії?
       - Звичайно. Наша третя дитина народилася в цій країні. Не можу не згадати й того, що всього за один рік перебування за кордоном, ми з сім'єю об'їздили практично всю Європу. Побували у Франції, Швейцарії, Італії...
       У Голландії люди одержують задоволення від життя. Футбол для них - це свято, відпочинок. Трибуни порожніми не бувають ніколи. Завжди приходять тисячі вболівальників, аби свою позитивну енергію віддати улюбленим футболістам...
       У нас, на жаль, все виходить навпаки. Люди приходять на стадіон озлобленими або не йдуть взагалі (який там футбол, коли вдома голодні діти, хворі батьки). Це біда нашої країни. І лад потрібно наводити спочатку в державі, а потім вже - у футболі...
       - Але ви таки повернулись в Україну...
       - Так, відігравши рік у Голландії, переїхав до Львова, де захищав кольори місцевих "Карпат". Команду тоді очолював Мирон Маркевич - наставник, якого без вагань можу назвати своїм. Він допомагав мені ще в юнацькі роки, коли я виступав у Хмельницькому. І ось знову наші шляхи перетнулися. Я щиро вдячний Богові, що допоміг мені зустріти таку хорошу людину...
       "Карпати" посіли третє місце в чемпіонаті, виграли Кубок України. Але Мирон Маркевич - наставник, що ставить дуже високі завдання. Команда почала невдало виступати і він не зумів втриматись у колективі до кінця сезону. Новим керманичем став Лев Броварський.
       - Львів вам сподобався?
       - Враження просто неповторні. Місто старовинне, надзвичайно красиве. Львівські вболівальники дуже гостинні. Вони ставились до мене, як до земляка, по-дитячому раділи, коли дізнались, що розмовляю лише українською. Мені теж було приємно чути рідну мову, яку дуже люблю і ніколи не зраджую.
       - Сергію, при нагоді хочу запитати, як ставитесь до "виконання" гімну футболістами збірної?
       - Дуже прикро спостерігати за впертою мовчанкою хлопців під час звучання "Ще не вмерла Україна..." Але щоб співати гімн, треба бути патріотом своєї країни. А змусити когось любити державу, яка не турбується як слід про своїх громадян, просто неможливо. Патріотизм має бути в серці кожного...
       - Повернімось до вашої футбольної кар'єри. Після Львова поїхали...
       - ... до Запоріжжя. Продовжив свої виступи за місцевий "Металург", де знову зустрівся з Мироном Маркевичем. Приємно згадувати про виступи у цій команді. Ми досить непогано грали у чемпіонаті України, брали участь в Кубку УЄФА.
       - Але ви знову змінили прописку?
       - Так, київська "Оболонь" вийшла до вищої ліги національного чемпіонату. До мене зателефонував президент клубу Олександр Слободян і запросив до їхнього колективу. Я прийняв пропозицію і підписав контракт на один рік. Зовсім недавно пов`язав долю з "Оболонню" ще на сезон.
       - Якими бачите перспективи команди у 13-му чемпіонаті?
       - Слід відзначити, що "Оболонь" всього другий сезон виступатиме у вищій лізі. Термін, погодьтеся, зовсім невеликий. На мою думку, через кілька років команда боротиметься за місце в зоні УЄФА.
       - З фінансуванням труднощів не виникає?
       - Матеріально клуб підтримує концерн "Оболонь". Можливо, цього й недостатньо, але Олександр Слободян (який, до речі, теж грає у футбол) запевняє, що все буде гаразд.
       - Скільки років плануєте ще виступати на високому рівні?
       - Загадувати наперед не хочу - час покаже. Доки буду потрібний команді, допомагатиму їй.
       - Після закінчення кар'єри гравця що думаєте робити?
       - Мрію спробувати себе на тренерському містку. Досвід хотів би передати нашій футбольній юні. Але робота наставника (я це усвідомлюю) - справжній електричний стілець. Не кожний наважиться на нього сісти.
       - Сергію, вам довелося працювати з багатьма футбольними наставниками. Кого з-поміж них можете виокремити?
       - Виокремлювати не буду нікого. Ще хлопчаком твердо вирішив, що якщо даватиму інтерв'ю, обов'язково скажу про фарт із тренерами. І я не лукавлю. Мені справді дуже поталанило із наставниками. Доводилось працювати із людьми, котрі досягли неабияких вершин у футболі.
       - Розкажіть, будь ласка, про свою сім'ю.
       - З дружиною Анжелікою виховуємо трьох дітей. Старшій доньці Аліні 15 років, синові Кирилу - 10, а найменшій донечці Дарині - 5 рочків. Син, до речі, теж займається футболом.

Ірина ХОЛОД.
www.ukrainianfootball.com