Єдиний, хто поєднав в собі часи та ідеї двох метрів тренерського цеху: Маслова та Лобановського, перший футболіст, який став семиразовим чемпіоном СРСР (пізніше його наздогнав лише Блохін), улюбленець глядачів, тренер найкращої в історії української "молодіжки" та національної збірної Гвінеї. Цікаво, що всесоюзну популярність він отримав ще в неповних 20 років. Пригадуєте запитання до "вірменського радіо": "Що необхідно "Арарату", щоб стати чемпіоном СРСР?". Відповідь: "Мунтян, Поркуян і ще дев’ять киян".

       - Володимире Федоровичу, вболівальники з радістю зустріли ваше повернення до тренерської діяльності, однак, деякою мірою, "Кривбас" – це стрибок у невідомість?
       - Сьогодні в Україні відразу декілька команд радикально змінили склади, гру, тож "Кривбас" у цьому плані не виняток. Важливо проводити цілеспрямовану роботу, а не зациклюватись на миттєвому результаті. Я не віддаю переваги ні футболістам, які залишилися з попереднього складу, ні тим, кого придбали в міжсезоння. Звичайно, часу на ознайомлення не те щоб мало – його взагалі немає, а зараз у спорті превалює "Його величність – результат". Проте порівняно зі стартовим розгромом у Львові (1:4) команда потрохи прогресує.
       - Погодьтеся, що останній матч – з київським "Динамо" – все-таки для вас був знаковим?
       - Деякою мірою, так, адже в цій команді я провів все своє життя, відбувся як футболіст. Приємно, що ми зіграли достойно ("Кривбас" поступився 0:1 лише через прикру помилку новачка команди – голкіпера Горяїнова. – Авт.), футболісти повірили в себе, чого я й намагаюся їх навчити. А без помилок футбол не був би таким цікавим, чи не так? Переді мною не ставлять якихось конкретних завдань, але ми маємо виступити бодай не гірше, ніж у минулому сезоні. Власне кажучи, я хочу, щоб уболівальники забули, що був такий футболіст Мунтян, а щоб згадали про мене, як і про тренера.

       - Досить суперечливе твердження, якщо згадати, що саме ви створили, мабуть, найкращу в історії нашої незалежності команду – молодіжну збірну України 1992-94 рр., з Шевченком, Шовковським, Ващуком, Парфьоновим, Дмитруліним, Косовським, Близнюком…
       - Що не доведено до завершення, важко сприймати всерйоз. Мені пощастило, бо тоді прийшло фантастичне за кількістю талантів покоління, але для того, щоб розшукати ці діаманти, довелось переглянути мало не сотню молодих футболістів. Вважаю, що я все ж поспішив тоді з від’їздом до Африки. (Хоча досі дивуюся, як я тоді примудрився вижити в Києві із зарплатнею 18 доларів, а більшість хлопців "молодіжки" навіть не мали спортивної форми?). Але пишаюся й своєю роботою в Гвінеї, адже ми змагалися у фінальній частині Кубка Африки, де перемогли Нігерію, зіграли внічию з Камеруном і лише господарів – Буркіна-Фасо – нам завадили пройти арбітри. На Мадагаскарі після перемоги в національному чемпіонаті президент Рацирака навіть нагородив мене найвищим орденом країни.
       - Ваше ім’я постійно фігурує при кожній зміні тренера в національній, молодіжній збірних України та в "Динамо". Це все на рівні чуток, чи вам справді пропонували реальну роботу?
       - Торік Григорій Суркіс зробив мені пропозицію повернутися до роботи в "молодіжці", але я вже погодився на перехід в російську "Аланію". Після відставки у Владикавказі я рік був "віртуальним" тренером (сміється) – ходив на матчі, роздумував, порівнював, займався аналізом. Тому зараз з великим бажанням занурився в роботу, хоча були пропозиції й від кількох російських клубів, але я вирішив все ж залишитися в Україні.
       - Ви так і не вийшли на поле під час ювілейного матчу Леоніда Буряка, а я особисто бачив, як у вболівальників зі стажем (зокрема у Львові) просто-таки стискалося серце, коли вони спостерігали за тим, як ви накульгуєте…
       - Цю травму я ще отримав будучи гравцем. Згодом мені видалили два меніски, а нещодавно виявилося, що в мене розрив хрестоподібної зв’язки в коліні. Лікарі рекомендують оперувати, але тут надійшла пропозиція від "Кривбаса", тож доведеться перенести операцію на кінець першого кола. До речі, я хотів вийти на поле під час матчу Льоні Буряка, але запізнився в роздягальню, тому вже було незручно когось замінювати в складі. Але, справді, дуже кортіло вийти на поле й показати, що Мунтян ще живий.

       - Ви – єдиний футболіст, хто був безпосереднім учасником і "золотого віку" "Динамо" – 60-х років – при Маслові, і здобуття Кубка кубків, і Суперкубка в 70-х – при Лобановському. Кому з цих легендарних постатей ви б усе ж віддали перевагу?
       - Однозначно, обом. Віктор Олександрович Маслов мене просто випестував як футболіста. Мабуть, при іншому тренерові я б і не зміг відбутися як спортсмен. Адже в мене було перенапруження серця (я так старався проявити себе в дублі), я не їв, мені забороняли тренуватися. Тож лише завдяки його тренерському хисту я зміг так плавно влитися в основний склад команди. Але добрим словом згадую і "Сан Санича" Севидова, який практично створив команду, яку потім Лобановський та Базилевич привели до перемог. Тоді нововведення молодого тренера (Лобановського) – зміни в методиці підготовки, збільшення навантажень – було сприйнято дуже неоднозначно. Але успіхи "Динамо" на європейській арені лише підтвердили правоту Валерія Васильовича.
       - У 1977 році ви пішли з "Динамо" через конфлікт з Лобановським?
       - За рік до того мене не взяли на Олімпіаду в Монреаль. Причому тренери повідомили про це за день до відльоту. Команда виступила невдало (хоча й посіла третє місце), у колективі назрівав бунт. Але тренери винуватцем чомусь виставили мене, хоча я в той момент тренувався в Києві з динамівським дублем. Ну а через молодечий максималізм я це сприйняв як образу. Згодом мені не дозволили попрацювати тренером з дублерами "Динамо". Тож так я й покинув команду – без заяви на звільнення, без проводів…
       - Чемпіонат світу 1970 року мав би стати вашим зоряним часом.
       - У Мексиці в чвертьфіналі ми поступилися уругвайцям, яких ніхто не брав до уваги. Зарано вже почали марити медалями. Під час гри м’яч вийшов за межі поля, ми почали сигналізувати арбітру й зупинились, а Еспарраго забив нам безглуздий гол. Шкода, бо команда тоді була справді цікавою: Рудаков, Шестерньов, Капличний… Бишовець, здається, ще й досі висить на меморіальній дошці поблизу стадіону "Ацтека". На жаль, більше на фінальні турніри таких змагань я не потрапляв. Перед фіналом чемпіонату Європи в Бельгії мене також без пояснень в останній день відчепили. Але найобразливіше було віддати путівку на чемпіонат світу 1974 року чилійцям. Тоді в цій країні до влади прийшов Піночет, тому першу гру ми зіграли в Москві, де були порожні трибуни, а в Сантьяго керівництво нас просто не пустило.

www.wz.lviv.ua