|
Василь Кардаш: "Моє море - не мертве"
(жур. "Спортклуб", май 2003 г.)
Був спекотний травневий день, вирізнявшийся серед інших лише тим, що хтось назвав його Днем Києва. Натовп сунув до Республіканського стадіону, де обіцяли шарове пиво і морозиво, та, за традицією, "Динамо" мало взяти верх над "Карпатами" у фіналі Кубка України. Одразу після виходу з прохолодного метро вулиця зустріла мене страшенно розпеченим асфальтом та закликами Стихійних торговців, що пропонували насіння, біляші, пиріжки, деруни та льодяники - словом, все, що може завдати добрячої шкоди здоров'ю вболівальників. Пише одна бабця у біленькій хустиночці нерішуче та мовчки простягала підпилим громадянам букетик гвоздик. Шансів продати його будь-кому було ще менше, ніж у львів'ян перемогти на полі Республіканського...
Знайомство
Я виходив з метро, заздалегідь співчуваючи "Карпатам" і наперед радіючи перемозі динамівців, найвправніший з яких мав отримати від мене букетик гвоздик.
Ніколи в житті не дарував квіти чоловікам. Але заради бабусиного щастя, моєї совісті та аби потішити кумирів це варто було зробити!
"Динамо" відверто "шматувало" "Карпати". У ворота львів'ян забивалися голи на будь-який смак. Проте динамівці не відчували абсолютної переваги. Один з львівських футболістів встигав атакувати, повертатися, стелитися в підкатах, грати на флангах, в центрі та вести гру. Не маючи гарних фізичних даних, він здавався двожильним на фоні "беззубої" гри партнерів. Втім, "Динамо" все ж таки вигравало. Я люблю всіх гравців "білосиніх", але квіти того дня отримав гравець "Карпат" - Василь Кардаш.
Коли футболісти "Карпат" з похнюпленими обличчями пленталися до роздягальні, мизякимсь фанатом із Львова почали скандувати: "Кардаш - молодець!" Василь кинув на нас оком та знизав плечима, мовляв: "Ми ж програли". Але тієї ж миті, взявши "благословення" від заслуженого майстра спорту СРСР Стефана Решка, що наказав міліціонерам пропустити мене, я протовпився до Кардаша і вручив йому квіти.
Від "Скали" до мрії
"Ви мене пам'ятаєте?" Більш безглуздого питання не можна було б і вигадати для Василя, якого я випадково зустрів біля стадіону "Динамо". Проте він, посміхаючись, удав, нібито: "Так, авжеж!" А я відчув себе справжнісіньким бовдуром. Тож, зважаючи на безглуздість ситуації, ми познайомилися вдруге. Тим паче, що, як з'ясувалося, Василя запросили до команди його мрії - київського "Динамо".
"А розпочиналося все у Львові, десь так у 1982-83 році, - згадував Кардаш. - Мого товариша батьки віддали до футбольної школи "Карпат". А я пішов з ним, ніби за компанію. В результаті, хлопець, який мене в це вплутав, нині став бізнесменом, а я й досі бігаю".
Історія Василя напрочуд схожа на ті, що нерідко трапляються з обдарованими дітьми. Нескінчені тренування, збори, роз'їзди, а в перервах - навчання.
"В школі справи йшли добре. Перші три роки був майже відмінником. Згодом я на диво захопився математикою. Зокрема, мені подобались рівняння, що мали декілька варіантів розв'язання (Надзвичайно потрібна у футболі річ - Й.М.). Щодо геометрії, то десь у шостому класі я міг написати в задачі "Дано", накреслити малюнок і сформулювати пристойне доведення. Втім, згодом футбол почав забирати майже весь час. Тож у восьмому класі мене вистачало лише на "Дано" та примітивне креслення. А в десятому - написати "Дано" було вже розкішшю", - посміхається Кардаш.
Взагалі, Василь є людиною, котра майже до всього ставиться з гумором. Хоча колись в одну мить й заховав від нього лице футбольний бог. Але до того все складалося якнайкраще. Ще підлітком Кардаш виявляв свої надзвичайні здібності у стрийській "Скалі". "Чому саме там? - перепитує Василь. - Ну, Стрий поблизу Львова, а пробитись до основного складу "Карпат" тоді було майже нереально. А "Скала", хоча це й не вища ліга, проте можливість грати з серйозними "дядьками" у "дорослий" футбол. Василь з вдячністю згадує ті стрийські часи, що поволі перейшли у львівську еру. У той час "Карпати" були на височині. По-перше, на всьому просторі колишнього СРСР цінували Львівську школу. По-друге, "Карпати" демонстрували досить пристойну гру, і футболісти користувались попитом як у нас, так і за кордоном.
"Тоді всі рвалися аби-куди, тільки б "за бугор". На слуху була команда "Маккабі" з Хайфи, - згадує Василь. - Вона брала участь в Єврокубках, мала солідну підтримку. Грав там і Хаїм Ревіво - нова зірка ізраїльського футболу. Він чудово проявив себе в іспанській "Сельті", а нині непогано грає в чемпіонаті Туреччини.
Ще одна цікава річ. Можна сказати, що Хайфа - це, так би мовити, наше місто. Там вісім з десяти мешканців розмовляють російською, або ж розуміють її. А я принципово хотів вивчити іврит. Але єврейські слова в одне ухо влітали, а з іншого вилітали, принаймні, так тоді здавалося. Ви навіть собі не уявляєте, як було приємно, коли нещодавно, відвідавши Ізраїль, я зустрів у лазні (!) хлопців, які мене впізнали. Ще зовсім юні хлопчаки звернулися до мене івритом, і я відповів тією ж мовою. Звідки лише ті слова й бралися?!"
Через ізраїльський чемпіонат тоді пройшло багато яскравих гравців: Яремчук, Баль, Кузнєцов, Кудрицький, Кардаш тощо. Василь склав подяку обітованому краєві, втім, він мав бажання пограти в сильній команді.
Пропозиції були і від київського "Динамо", і від московського "Спартака". З останнім Кардаш навіть встиг потренуватися. Але тут подзвонили з Одеси, до телефону запросив сам Леонід Йосипович Буряк: "Ти мені потрібен", - отакої! Василь був вражений. З клубів-грандів підходили солідні люди, пропонували вигідні умови, а тут подзвонив сам тренер. Та ще й такий авторитет у футболі, кумир юності. І Кардаш, не вагаючись, помчав до Одеси. З Буряком було надзвичайно цікаво, він виявився чудовим педагогом і наставником. А головне - він високо цінував Кардаша-футболіста і довіряв йому. То є найціннішим. Слід згадати, скільки ігрового часу дав Буряк - тренер збірної - Сергію Реброву у матчі з Туреччиною. Та як Сергій був готовий рити землю, аби виправдати цю довіру. Щось подібне було із Василем Карда-шем. Він завжди відчував підтримку Буряка, навіть коли не мав постійної ігрової практики. Тому в кожному його слові щодо Леоніда Йосиповича завжди прозирає теплість. І Василь був готовий грати у "Чорноморці" ще не один рік, але команда зазнавала труднощів, а тут надійшло запрошення, від якого вдруге несила було відмовитись, та й бажання такого він не мав. Запрошення від команди-мрії, від київського "Динамо".
"Запросив мене ще Йожеф Йожефович Сабо. Під його керівництвом я грав в основному складі півроку. Все було новим, цікавим, і навколо точилися розмови про те, що невдовзі команду має очолити Лобановський. Так воно і сталося. Роки поряд з Метром - це окрема історія. Я ніби знову навчався багатьох речей, які, здавалося, знав раніше. Життя в футболі й сам футбол ніби поверталися іншим невидимим боком. Ми підхоплювали кожне слово Васильовича, і, ніде правди діти, трохи боялися його. Лобановський ніколи не наближав до себе футболістів. Тим більше дивним було почути від нього: "Заходь, поговоримо". Дехто з хлопців почав жартувати, що я тепер "мазунчик". Але згодом з'ясувалося, що це не так, коли заробив прочухана, й навіть довелося пограти у "Динамо-3".
Звичайно, це моя особиста точка зору, але здається, що Валерій Васильович, не зважаючи на всю суворість, почувався незатишно, караючи нас, неначе турботливий батько, що карає свою дитину. Він любив нас, та якщо виникали життєві незгоди, намагався їх якнайшвидше забути. Коли я грав у "Динамо-3", одного разу випадково зустрів погляд Васильовича. Здавалося, ніби він чекав на щось, та я промовчав. Спочатку тому, що не бачив своєї провини. Потім взяв своє дурний гонор. А далі вже й не знав як підступитися. Друзі по команді та навіть інші тренери співчували, радили підійти до Головного. А я розгубився і не знав, що робити. Допоміг Йожеф Йожефович, який буквально за руку привів мене до Лобановського. Коротенька розмова, довгоочикуване "повертайся" і я - най-щасливіша людина в світі. Валерій Васильович помічав все і знав про нас ще більше, ніж ми самі. Коли я почав зустрічатися з майбутньою дружиною, він запитав: "Ти що, закохався?" Тоді мені стало цікаво, звідки в нього така думка. "У тебе навіть хода змінилася", - посміхнувся Васильович. Такою була наша друга розмова віч-на-віч. Втретє ми розмовляли по телефону, коли я був травмований, і команда вирушила на закордонні збори без мене. От і всі особисті розмови "мазунчика" Кардаша з Майстром. Коли його не стало, зникло щось велике, невловиме, без чого дуже важко обійтись. Може, якби знав, що все так станеться, я насмілився б розмовляти з ним частіше. Але, найпевніше - ні. Бо Валерій Васильович - це інший рівень мислення, спілкування та існування. І саме тому його ім'я написане на аркаді стадіону "Динамо".
Три чорні кішки
Три долі. Три біди. Три відьми. Називай, як забажаєш, але медицина дала цьому явищу чітку назву - травма. "Коли вони посипались одна за одною, - зітхає Василь, - я навіть почав думати про якісь надприродні сили. Суди сам, тільки-но видряпаюся - знову біда: стопа, ключиця, знову стопа. В команді почали жартувати, що травми прийшли до мене разом з коханням. А вийшло якраз навпаки. Я зустрів свою Марину, коли вже травмувався, й одразу був вражений - гарна, розумна, майстер спорту, все як в "Кавказькій полонянці". Якщо хтось і допоміг пережити мені важкий період у житті, то це лише вона і наше маленьке диво - дочка Настя. Марина діючий тренер, крім Насті виховує ще й маленьких гімнасток. Завжди казали, що справжні динамівці одружуються з гімнастками. Отже, я динамівець "на всі сто"!
Людина з мечем
А ще, як і більшість динамівців, Василь Кардаш захоп-люється риболовлею. Частісінько ми брали човен на озері у селі Ходосiiвці. Незважаючи на улов, господар ставу Ігор Альонкін часто-густо пригощав нас смаженими карасями. Василь проходив реабілітаційні процедури, іноді в його тілі навіть залишалися голки, до яких потім приєднували крапельниці. Та Кардаш просив не зважати на це, він не страждав на відсутність апетиту і все питав, коли ж я почастую його хваленою угорською юшкою. До речі, слово "кардаш" угорською означає "людина з шаблею або мечем". Так, Ласло Боднар був дуже здивований тим, що Василь не має угорських пращурів.
Так от, щодо юшки. Збиралися ми довго, але зустріч була того варта. Принаймні, коли вона відбувалася у затишній квартирі Кардашів, то Марина довго фотографувала Василя, коли той чистив картоплю. "Хіба я це так рідко роблю?" - бурчав він. "Ну і не так часто," -сміялася Марина. Ну що сказати про картоплю?.. В футбол він грає все ж таки краще. І ще сподівається пограти на найвищому рівні. Василю всього тридцять, він майже повністю видужав. Він завжди відчував підтримку клубу, який справно виконував умови контракту, ніколи не докоряючи, мовляв: "Не граєш, а гроші отримуєш". А нещодавно з'явився перед київською публікою у футболці "Арсенала", у якому грає на умовах оренди. Кардаш вірить, що все попереду. Маленька Настя порається на ляльковій кухні, Марина розливає всім добавку юшки, а Василь показує купи фотографій, з яких ми обираємо ексклюзив для "Спортклубу". "Я завжди грав біля води, - підсумовує Кардаш, - у "Скалі" - біля річки Стрий, у "Динамо" - біля Дніпра, у "Чорноморці" - біля Чорного моря, у "Маккабі" - біля Мертвого. Й риби не було лише в останньому. Тоді я й зрозумів, а нині сподіваюся, що моє море - не мертве".
|
|
